Київському національному університету імені Тараса Шевченка - 175 років

8 листопада 1833 р. російський імператор Микола І підтримав подання Міністра народної освіти графа С.Уварова про заснування на базі перенесеного із Кременця до Києва польського Волинського ліцею, Імператорського університету св. Володимира. 25 грудня 1833 р. цар затвердив проект статуту й штати Київського університету. 15 липня 1834 р., відбулося урочисте відкриття університету. 18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора університету св. Володимира наказом імператора було затверджено 30-річного професора ботаніки Московського університету, видатного вченого-енциклопедиста М. Максимовича.

28 серпня 1834 р. в Київському університету розпочалися заняття. На перший курс зарахували 62 студентів (з них 34 католики і 28 православних). У 1834-1835 навчальному році в університету було відкрито лише філософський факультет, який складався з двох відділень – історико-філологічного та фізико-математичного. У 1835 р. розпочалися заняття на юридичному, а в 1841 р. – на медичному факультеті, створеному на базі ліквідованої Віленської хірургічної академії.

Серйозною проблемою для університету на початку роботи була відсутність власного приміщення. Відтак, керівництво вузу мусило протягом перших восьми років орендувати декілька приватних будівель зовсім не пристосованих для навчального процесу. Заняття, зокрема, відбувалися у двоповерховому будинку капітана Корта, що містився біля так званого “Провалля” на Печерську.

31 липня 1837 р. розпочалося будівництво головного корпусу Київського університету. Автором проекту центральної університетської будівлі став професор архітектури Петербурзької Академії мистецтв В.Беретті. Під його безпосереднім керівництвом на околиці “Старого Києва” було зведено в стилі російського класицизму університетський корпус. Поряд з яким професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад.

Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. нового університетського статуту дозволили серйозно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр з 20 до 37. Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університету на форпост російського самодержавства, у його стінах завжди жили і розвивалися прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. Протягом 1830-1860-х рр. Київський університету був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. в університету розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університету кафедру Російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, геніальний поет Т. Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов’язаний український громадівський рух, більшість діячів якого були викладачами і студентами університету.

Після проведення в Російській імперії ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадження у 1863 р. нового університетського статуту в Київському університету відбулося посилення науково-педагогічної діяльності. В цей час було розширено автономні права вузу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшено кількість викладачів і студентів. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університету, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до професорських звань. Завдяки реформам Київський університету до кінця ХІХ століття перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр., в середньому, становила 500 осіб (переважно поляків), 1883 р. – 1700 (головним чином українців і росіян), 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університету працювало 160 професорів та доцентів. При університету налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора-Літописця) тощо. Наукова діяльність професорів університету відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв’язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами ун-ту. Це зокрема: медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенєв, хімік Дмитро Мендєлєєв, мікробіолог Ілля Мечніков та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники української інтелігенції поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр: “української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові”. 22 травня 1906 р. професори В.Перетц і Г.Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету у якому обґрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до Ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили свої підписи 1430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М.Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою, професори А.Лобода й В.Перетц у 1907 р. розпочали викладання в університеті української літератури, однак невдовзі “крамольний експеримент” було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв’язку із можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави.

Після ліквідації самодержавства, наполегливі вимоги українських студентів і викладачів пов’язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті св. Володимира українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вище перерахованих кафедр в Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням в Києві Центральної Ради у березні 1917 р., десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р., на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об’єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб), під командуванням сотника-студента Омельченка, вела важкі оборонні бої захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими і 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями.

У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського університет св. Володимира отримав офіційний статус російського університету Києва. Поряд з ним у липні 1918 р. було створено Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками у лютому 1919 р. обидва університети об’єднали в один Київський університет.

Встановлення радянської влади в Україні у 1920 р. позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури вузів. Оригінальна система вищої освіти створена впродовж 1920-х рр. в УСРР спиралася на т. зв. “матеріальний” підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Відтак, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет – передали Інститутові народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів, Київського учительського ін-ту та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти). Завдяки цим змінам вища освіта стала доступною для найбідніших верств населення, вуз було повністю українізовано (українці становили понад 65% студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів та скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні поновили роботу університетів, серед яких був і Київський державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що сприяло поліпшенню його навчальної та наукової роботи. У складі університету створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вже вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов. У березні 1939 р., на честь 125-річчя з дня народження Т. Шевченка, Президія Верховної Ради СРСР присвоїла його ім’я Київському державному університету.

З 1935 р. університет започаткував серійне видання “Наукових записок”, яких протягом п’яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися “Праці науково-дослідного інституту біології”, “Праці зоологічного музею”, “Аннали Київської астрономічної обсерваторії”.

У 1939 р. університетові передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, в якому розмістилися гуманітарні факультети (сьогодні – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930-1940-х рр. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М.Кравчук, М.Зеров, С.Єфремов, О.Гермайзе, А.Кримський та багато інших.

Однак, попри ідеологічні обмеження та репресії, напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу і посідав третє місце серед радянських університетів. У ньому навчалося 4 тисячі студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член-кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку німецько-радянської війни, влітку 1941 р., Київський університет пережив другу в своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно були вивезені до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами із Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці зачинили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до рейху. Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 року університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено головний навчальний корпус, розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. карбованців.

Незважаючи на колосальні збитки, впродовж повоєнних десятиліть головному вузу України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й серйозно його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі своїми власними силами відбудували гуманітарний та хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 р. відновилися заняття на старших курсах, а з 1 лютого – і на першому. Влітку 1944 р. із Кзил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університет в складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944-1945 році до університету було зараховано майже 1,5 тис. юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще 2 тисячі студентів. Вдалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х рр. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-х рр. До 1958 року в Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тисяч студентів. Протягом 1959-1984 рр. університет підготував 70 тис. фахівців для різних галузей народного господарства, науки, освіти і культури.

За роки існування Київського університету в ньому працювали сотні видатних науковців серед яких – історики й філологи: М.Максимович, В.Цих, Ф.Домбровський, М.Костомаров, П.Павлов, В.Антонович, В.Іконніков, І.Лучицький, М.Драгоманов, В.Перетц, М.Довнар-Запольський, М.Дашкевич, А.Лобода, Ф.Вовк, Ф.Фортинський, Ю.Кулаковський, С.Єфремов, А.Кримський, О.Гермайзе, Є.Тарле, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін; філософи: О.Новицький, О.Гіляров, Г.Челпанов, В.Шинкарук; юристи: К.Неволін, М.Іванішев, М.Владимирський-Буданов, О.Кістяківський; економісти: Г.Сидоренко, М.Зібер, М.Яснопольський, П.Кованько; математики та механіки: І.Рахманінов, М.Ващенко-Захарченко, П.Ромер, В.Єрмаков, Д.Граве, О.Шмідт, Б.Букрєєв, Г.Пфейфер, Г.Суслов, П.Воронець, М.Боголюбов; фізики: М.Авенаріус, М.Шіллер, Й.Косоногов; хіміки: Г.Фонберг, М.Бунге, С.Реформатський, А.Бабко, А.Голуб, А.Пилипенко, А.Кіпріяно; геологи: К.Феофілактов, В.Чирвинський, М.Андрусов, П.Тутковський, В.Тарасенко; ботаніки: В.Бессер, Е.Траутфеттер, О.Рогович, І.Шмальгаузен, С.Навашин, К.Пурієвич, О.Фомін, Й.Баранецький, М.Холодний, Н.Корнюшенко, Д.Зеров, О.Липа; зоологи: К.Кесслер, О.Ковалевський, О.Северцов, О.Коротнєв, С.Кушакевич, Л.Шелюжко, Б.Мазурмович; біохімік О.Палладін; медики: В.Караваєв, О.Вальтер, В.Бец, М.Скліфосовський, Ф.Яновський, В.Образцов, В.Чаговець, М.Стражеско та інші визначні вчені.

У різні часи Київський університет очолювали ректори: М.Максимович (1834-1835), В.Цих (1836-1837), К.Неволін (1837-1843), В.Федоров (1843-1847), Е.Траутфеттер (1847-1859), М.Бунге (1859-1862; 1871-1875; 1878-1880), М.Іванішев (1862-1865), К.Мітюков (1865), О.Матвєєв (1865-1871; 1875-1878), К.Феофілактов (1880-1881), І.Рахманінов (1881-1883), М.Рененкампф (1883-1890), Ф.Фортинський (1890-1902), М.Бобрицький (1903-1905), М.Цитович (1905-1917), Г.Де-Метц (1917), О.Садовень (1917-1918), Є.Спекторський (1918-1919), Д.Мельников (1933-1934), М.Кушнарьов (1935-1936), Ф.Зюльков (1936), І.Давидов (1937), М.Чупис (1937-1938), О.Русько (1938-1944), К.Штепа (1941-1942, в окупованому Києві), В.Бондарчук (1944-1951), О.Голик (1951-1955), І.Швець (1955-1969), М.Білий (1970-1985), В.Скопенко (1985-2008). З 2008 р. Київський університет очолює ректор Л.Губерський, академік Національної академії наук України та Академії педагогічних наук, доктор філософських наук, професор.

Сьогодні на 15 факультетах і в 5 навчальних інститутах університету ведеться підготовка за 75 спеціальностями та 157 спеціалізаціями на яких навчається майже 20 тис. студентів. В університеті працює близько 2 тис. фахівців, 82% з яких мають вчені ступені й наукові звання, серед них – 30 академіків і член-кореспондентів НАН України та галузевих державних академій наук, 350 професорів і понад 1240 доцентів та кандидатів наук. При університеті функціонує Центр забезпечення та підготовки іноземних громадян, 2 ліцеї. Університет є співзасновником 3 інститутів і 2 коледжів. За свою історію Київський університет підготував 350 тис. фахівців, з яких 33 тис. стали кандидатами і докторами наук.

Київський університет є важливим центром підготовки й атестації науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. В університеті працює 39 спеціалізованих рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій, на яких захищаються праці за 103 науковими спеціальностями.

При Київському університеті є низка допоміжних закладів: Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад імені академіка О. Фоміна, Наукова бібліотека імені М. Максимовича, Канівський біосферний заповідник, науково-дослідний інститут фізіології, лабораторії, видавничо-поліграфічний та інформаційно-обчислювальний центр, центр українознавства тощо.

В.Ф. Колесник, І.К. Патриляк